|
|
Ранній фемінізм, як і романтичний націоналізм початку XIX сторіччя, ставив за мету міжнародну співпрацю, мир і відмову від насильства. Соціалістичний революційний фемінізм поступився феміністичними цілями заради вищого добра, яке було визначене чоловіками; інтеґральний націоналізм поставив увесь націоналізм під підозру, а всіх жінок зробив рабинями вищих цілей. Лише за останнє десятиліття фемінізм та націоналізм стали предметом єдиної дискусії. І в якості жінок, і в якості членів певної нації жінки стоять перед тим самим суперечливим бажанням: потреба бути індивідуальністю, але водночас належати до якоїсь групи. Як тільки я стала націоналісткою, я приєдналася до групи, якою б маленькою чи незначною вона не була. Але коли я стала феміністкою, я прийняла індивідуальне рішення. Феміністки, які живуть в державах, де їхня етнічна культура не була домінантною, змушені боротися водночас і за національне, і за ґендерне утвердження. Як тільки юридичні перешкоди для реалізації прав жінок усунено, боротьба за права жінок спрямовується проти неконкретних об’єктів – соціально-політичної системи; структури суспільства; особистісних стосунків; сім’ї, ґендерних ролей – тобто того, чому завжди відводиться другорядна роль у визвольній національній боротьбі. Ба більше, як тільки жінки усвідомлюють свою потенційну роль в суспільстві, вони відчувають відповідальність за це суспільство. Не маючи владних важелів, жінки все ж відчувають себе винними за умови, не ними створені. Перед початком Першої Світової війни, жінки-активістки, вихідці із середнього класу, утворили Міжнародну Жіночу Раду як силу, що мала б зупинити всі війни. Сараєво 1914 року показало, що вони помилялися. Через чотири покоління, в Сараєво 1992 року на міжнародному жіночому конґресі, німкеня визнала жінок відповідальними за невдачу у збереженні миру на Балканах.
|
